пʼятниця, 29 вересня 2017 р.

Перший синьо-жовтий стяг над Демидівським краєм



Демидівщина урочисто зустрічає 25 річницю незалежності України. У цей знаменний день, як і в усі інші святкові і визначні дні нашого життя, ми з гордістю милуємося українськими синьо-жовтими прапорами, велично рівняємося на древній Тризуб та натхненно співаємо гімн «Ще не вмерла Україна».
Але старше покоління українців ще не забуло ті недалекі часи, коли національні символи були заборонені Радянською владою. У період 1989-1991 років за них точилася справжня боротьба з комуністичним режимом. Це був складний час, який ставив виклики перед ініціативними і патріотичними жителями країни. Не відставали в цьому розумінні і наші краяни. Так, ще 1988 року у вузькому колі свідомих жителів Рівного звучали ідеї щодо відновлення української національної символіки. Радянські владні лещата послабили свій тиск і люди почали більш вільно висловлювати свої думки щодо символів українського народу.
Перше відкрите публічне підняття синьо-жовтих прапорів на Рівненщині відбулось 18 червня 1989 року під час вшанування пам’яті козаків, полеглих на полі Берестецької битви в селі Пляшева. Організаторами акції були В. Червоній та О. Новак. Це було першим гучним сигналом до аналогічних публічних акцій в містах і селах Рівненської області, які хвилею прокотились в 1990-1991 році. Підняття синьо-жовтих знамен не скрізь відбувалось спокійно, у деяких містах (Рівне, Здолбунів, Дубно, Кузнецовськ) виникали сутички між партійними працівниками і міліцією з однієї сторони та активістами з іншої. Однак, такі протистояння закінчувались спокійно і до серйозних наслідків не призводили.
Вже у 1991 році в деяких містах, селищах та селах області можна було побачити синьо-жовтий двоколор. Найбільше піднятих прапорів було на Дубенщині. Не оминуло патріотичне піднесення і терен Демидівського краю, який тоді входив до складу Млинівського району. Про перший на Демидівщині підйом жовто-блакитного прапора розповів безпосередній учасник акції Віталій Маргосюк, житель села Рогізне.
- Тоді був складний час, коли відбувались зміни, багато людей не розуміли, чим все може закінчитись. В нашому селі правив о. Василь Ліщук, який був патріотичною людиною і далекоглядно оцінював стан справ. Він запевняв, що Україна буде незалежною і залишилось чекати ще недовго. В 1991 році вирішили вивісити прапор, який символізував би патріотичне відродження села. Я ще з двома хлопцями – Федасом Віктором та Данилюком Ігорем – взялись реалізувати задумане. Де взяли синьо-жовте полотнище, вже й не пригадую, вивісити вирішили на димарі котельні. Він саме в центрі села, дуже високий і прапор був би помітний здалеку. Лізти на трубу довелось вночі, щоб ніхто не побачив, адже за таке могли бути проблеми. Було небезпечно, але про страх тоді я не думав.
Коли зранку над селом замайорів великий синьо-жовтий стяг, то дехто з жителів навіть заплакав. Люди раділи, що дожили до того часу, коли змогли побачити над селом свій національний символ і ніхто тоді не сумнівався, що Україні бути!
- Прапор пробув над селом не довго, така зухвала акція викликала гнівну реакцію у тодішнього районного керівництва. Подібні речі трактувались як прояв націоналізму, посягання на державні символи СРСР. Другий раз встановлювати прапор знову зголосився я. Але коли я спускався труби, то полотнище почало тріпотіти від вітру і це почув міліцейський патруль, який чергував у сільраді. Мене тоді забрали до райвідділу, довго проводили профілактичну бесіду. Від серйозних наслідків мене врятувало те, що я був у Афганістані і міліціонери не наважились давати хід справі.
По-іншому дивився на сміливий вчинок голова сільської ради Панчук А. В., який і нині очолює село. В ті часи за таке діяння могли постраждати і причетні, і зовсім невинні люди. Адже контроль за всіма сферами життя був тотальний і міліція з КДБ не дрімала. Вже на другий день сільського голову викликами в райком партії і вимагали вжиття рішучих кроків, притягнення причетних, взяття під контроль політично неблагонадійних жителів села. Варто зауважити, що Анатолій Володимирович повівся гідно і відмовився реагувати на подібні акції, адже розумів, що українській державності бути.
Така була історія відновлення історичної справедливості по відношенню до національної символіки України на теренах Демидівського краю. Тільки через 2 роки, 28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову “Про державний прапор України”, згідно з якою Державним прапором України було затверджено синьо-жовтий стяг.


Сергій Щербатюк

Немає коментарів:

Дописати коментар