Перший синьо-жовтий стяг над Демидівським краєм

Демидівщина урочисто зустрічає 25 річницю незалежності України. У цей знаменний день, як і в усі інші святкові і визначні дні нашого життя, ми з гордістю милуємося українськими синьо-жовтими прапорами, велично рівняємося на древній Тризуб та натхненно співаємо гімн «Ще не вмерла Україна».

Але старше покоління українців ще не забуло ті недалекі часи, коли національні символи були заборонені Радянською владою. У період 1989-1991 років за них точилася справжня боротьба з комуністичним режимом. Це був складний час, який ставив виклики перед ініціативними і патріотичними жителями країни. Не відставали в цьому розумінні і наші краяни. Так, ще 1988 року у вузькому колі свідомих жителів Рівного звучали ідеї щодо відновлення української національної символіки. Радянські владні лещата послабили свій тиск і люди почали більш вільно висловлювати свої думки щодо символів українського народу.

Перше відкрите публічне підняття синьо-жовтих прапорів на Рівненщині відбулось 18 червня 1989 року під час вшанування пам’яті козаків, полеглих на полі Берестецької битви в селі Пляшева. Організаторами акції були В. Червоній та О. Новак. Це було першим гучним сигналом до аналогічних публічних акцій в містах і селах Рівненської області, які хвилею прокотились в 1990-1991 році. Підняття синьо-жовтих знамен не скрізь відбувалось спокійно, у деяких містах (Рівне, Здолбунів, Дубно, Кузнецовськ) виникали сутички між партійними працівниками і міліцією з однієї сторони та активістами з іншої. Однак, такі протистояння закінчувались спокійно і до серйозних наслідків не призводили.

Вже у 1991 році в деяких містах, селищах та селах області можна було побачити синьо-жовтий двоколор. Найбільше піднятих прапорів було на Дубенщині. Не оминуло патріотичне піднесення і терен Демидівського краю, який тоді входив до складу Млинівського району. Про перший на Демидівщині підйом жовто-блакитного прапора розповів безпосередній учасник акції Віталій Маргосюк, житель села Рогізне.

- Тоді був складний час, коли відбувались зміни, багато людей не розуміли, чим все може закінчитись. В нашому селі правив о. Василь Ліщук, який був патріотичною людиною і далекоглядно оцінював стан справ. Він запевняв, що Україна буде незалежною і залишилось чекати ще недовго. В 1991 році вирішили вивісити прапор, який символізував би патріотичне відродження села. Я ще з двома хлопцями – Федасом Віктором та Данилюком Ігорем – взялись реалізувати задумане. Де взяли синьо-жовте полотнище, вже й не пригадую, вивісити вирішили на димарі котельні. Він саме в центрі села, дуже високий і прапор був би помітний здалеку. Лізти на трубу довелось вночі, щоб ніхто не побачив, адже за таке могли бути проблеми. Було небезпечно, але про страх тоді я не думав.

Коли зранку над селом замайорів великий синьо-жовтий стяг, то дехто з жителів навіть заплакав. Люди раділи, що дожили до того часу, коли змогли побачити над селом свій національний символ і ніхто тоді не сумнівався, що Україні бути!

- Прапор пробув над селом не довго, така зухвала акція викликала гнівну реакцію у тодішнього районного керівництва. Подібні речі трактувались як прояв націоналізму, посягання на державні символи СРСР. Другий раз встановлювати прапор знову зголосився я. Але коли я спускався труби, то полотнище почало тріпотіти від вітру і це почув міліцейський патруль, який чергував у сільраді. Мене тоді забрали до райвідділу, довго проводили профілактичну бесіду. Від серйозних наслідків мене врятувало те, що я був у Афганістані і міліціонери не наважились давати хід справі.

По-іншому дивився на сміливий вчинок голова сільської ради Панчук А. В., який і нині очолює село. В ті часи за таке діяння могли постраждати і причетні, і зовсім невинні люди. Адже контроль за всіма сферами життя був тотальний і міліція з КДБ не дрімала. Вже на другий день сільського голову викликами в райком партії і вимагали вжиття рішучих кроків, притягнення причетних, взяття під контроль політично неблагонадійних жителів села. Варто зауважити, що Анатолій Володимирович повівся гідно і відмовився реагувати на подібні акції, адже розумів, що українській державності бути.

Така була історія відновлення історичної справедливості по відношенню до національної символіки України на теренах Демидівського краю. Тільки через 2 роки, 28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову “Про державний прапор України”, згідно з якою Державним прапором України було затверджено синьо-жовтий стяг.

Сергій Щербатюк

Останні дроти

Останні дроти

Епоху провідних технологій змінює час безпровідного зв’язку, проте сьогодні я хочу поговорити про таку призабуту багатьма річ, як проводове радіо. В селах на нього лагідно прозиваються «брехунець». Правильніше буде сказати, прозивались. Адже час продемонстрував повну безпорадність і відсталість дротового мовлення перед більш сучасними каналами отримання інформації. Нас повсюдно оточує інтернет і телебачення. Не часто вже зустрінеш домівку, де на стіні красується гучномовець і з нього линуть українські переспіви.

Чому ж проводове радіомовлення вимушено відходить у минуле? Я спробував дослідити цю тему. Поспілкувавшись із жителями сіл Демидівщини Рівненської області, дізнався, що у більшості з них «брехунець» давно вже мовчить. В когось обірвались під час грози дроти, десь повалене дерево обірвало лінію, в іншому місці дріт банально позрізали крадії на металобрухт. Люди здавалось би і раді користуватись радіо, та немає технічної можливості. Не варто забувати, що в кожному районі є своя студія радіомовлення. І проблема в тому, що почути передачі місцевого радіо можуть лиш ті, хто ще не втратив дроти до своєї домівки. Така ж ситуація і в Демидівському районі. Місцева радіостанція «Говорить Демидівка», яка була заснована на зорі становлення Демидівського району веде мовлення лише «по дротах». Тобто для жителів віддалених сіл це чи не єдиний спосіб донесення вістей з району. Невдовзі населення зможе втратити і цей спосіб інформування.

Про технічні особливості забезпечення населення сигналом проводового радіомовлення я поцікавився у начальника дільниці «Укртелеком» О. Колесника. Як повідомив Олександр Анатолійович, проводове радіо в Демидівському районі знаходиться в занепаді. Не лише в нашому краї, а й по всій Україні дротове радіо висить на межі повного зникнення. Адже на сьогоднішній день на увесь район приходиться всього лише 340 абонентів, які користуються цією послугою і справно сплачують абонплату. Деякі села, як то Боремель, Вербень чи Рогізне взагалі не мають жодного абонента. Активні радіоточки залишились ще у віддалених селах і райцентрі.

Що стало причиною такої ситуації? Перш за все, природне витіснення новітніми технологіями і добровільна відмова населення від радіофікації. По друге, політика, яка склалась в «Укретелеком», котрий не підтримував у належному стані лінії та обладнання, не виділяв кошти та матеріали на усунення аварій. По третє, здорожчання послуги: на сьогодні абонплата в місяць складає 15 грн, що, погодьтесь, не мало за регулярно відсутнє мовлення.

Вже більше року поблизу с. Копань ведеться будівництво телевежі, яка в тому числі має забезпечити стабільний сигнал і для радіо. Передбачається заснування спільної для Демидівського, Млинівського та Радивилівського районів телерадіостудії. Як поінформували у Млинівській районній раді, новостворена студія розміститься саме в смт. Млинів, де вже підшукали підходяще приміщення. Хочеться сподіватись, що це вдихне нове життя у місцеве радіомовлення і Демидівка буде на слуху далеко за межами району.

Сергій Щербатюк