Дорога в нікуди

На фото нижче - автомобільна дорога Т 0303 Луцьк - Радомишль - Демидівка - Дубно. Нею щодня курсує автобус Дубно - Демидівка через Повчу, їздять люди в села Млинівського, Демидівського та Дубенського районів. Але поїздка цією "дорогою життя" викликає такі негативні емоції і стрес, що бажання тут їздити зникає надовго. Покриття від межі Демидівського і Млинівського районів і до м. Дубно колись було покращено асфальтом, але відтоді жодного ремонту, схоже, тут не проводилось. Лише біля Повчі починається більш-менш якісна траса. Тому невеликий відрізок перетворився у невидиму проблему. Її не бачать ні чиновники, ні дорожні служби, ні місцева влада. В деяких місцях від асфальтового покриття залишились лиш маленькі острівки поміж щебенем і бруківкою. В таких місцях перепади висот між вибоїнами і верхнім краєм дороги сягають 30 см! Якщо раніше були узбіччя, якими можна оминути ями, то тепер вони зникли під зеленою завісою. В деяких місцях неконтрольований ріст дерев і чагарників утворює щось схоже на славнозвісний Тунель кохання у Клевані. Тільки сюди туристи не дуже поспішають, ці місця більше в пошані в екстремальних мандрівників. Нічого дивного, що не зважаючи на офіційний статус автомобільної дороги загального користування державного значення, Google на своїх картах видалив її з переліку пріоритетних автошляхів (хоча частина від Луцька до Демидівки доступна у навігації). Це, мабуть, зроблено для безпеки автомобілістів, адже потрапивши на Т0303 звідти складно повернутись.

ПРОЕКТ "ДЕМИДІВКА - ЛИМАН: НА ВІДСТАНІ ФОТО" ПІДВІВ ПІДСУМКИ

Об’єднання України має відбуватися не у владних кабінетах чи за столами переговорів, поєднувати Схід і Захід потрібно безпосередньо встановленням містків комунікації між людьми та громадами. Будівництво містків взаєморозуміння – важкий довготривалий процес і чи не найскладнішою перепоною залишаються стереотипи, дуже часто помилкові. Саме тому з метою подолання цих стереотипів, демонстрації толерантності і взаєморозуміння ми вирішили взяти участь у проекті Програми національних обмінів. Завдяки цьому був здійснений візит у Краснолиманську об’єднану територіальну громаду, а також ми відвідали міста Слов’янськ, Лиман, Миколаївка, село Крива Лука. Важко повірити, але місця, в яких ми побували, більше нагадують рідну Рівненщину, аніж ті пейзажі, які у багатьох з нас асоціюються з Донецькою областю. Мальовничі українські села, неповторний Сіверський Донець, густі ліси і зелені луки. Перш за все відвідали місто Лиман (раніше Красний Лиман), де зустрілись з активістами громадського простору «Альтанка». Молодь міста не залишається інертною і безпосередньо бере участь у житті міста – організовує арт-заходи, тренінги, майстер-класи, курси іноземних мов для дітей. Згодом нас зустрів Леонід Довгий, непересічна людина, справжній патріот своєї землі, який змушений був покинути рідну Макіївку і поселитись у с. Крива Лука. Леонід Миколайович покинув улюблену роботу, однак не полишив хоббі – фотографію. Саме напередодні у місцевому будинку культури відбулась презентація його фотовиставки, де на світлинах майстерно передано красу навколишньої природи. Село Крива Лука пережило буремні події літа 2014 року, рівно три роки тому на навколишніх пагорбах розміщувались сепаратисти, село страждало від обстрілів, загинули кілька мирних мешканців. Місцевий бібліотекар Наталія Олексіївна, яка раніше у своїй агросадибі часто приймала гостей з радістю зустріла і нас. Ще до війни Криву Луку облюбували дачники з навколишніх міст, проте зараз село переживає не найліпші часи. Свіжий ковток повітря Крива Лука отримала завдяки Леоніду Довгому та Яні Синиці. Обоє переселенці, пані Яна раніше мешкала у Донецьку, вела успішний туристичний бізнес, втративши все обрала село на березі Сіверського Дінця своїм другим домом. Пан Леонід не покладаючи рук намагається довести місцевим селянам і собі що земля тут може приносити хороші врожаї. Взявши участь у проекті започаткування бізнесу для переселенців завів пасіку. Пані Яна, заручившись підтримкою старости села, реалізувала проект «Крива Лука – туристичне село», таким чином давши поштовх розвитку прихованого потенціалу села. І пані Яна, і пан Леонід вірять, що окуповані території повернуться до України, однак для цього потрібні рішучі кроки керівництва країни. Ми очікували побачити сліди руйнувань і безнадію в очах людей, а зустріли сповнені життям міста і села, людей, які живуть з Україною в серці. Боялись нерозуміння і відстороненості, а наштовхнулись на приязність і відкритість мешканців Донеччини. Так, не все тут просто і залишається безліч невирішених проблем. Але люди сіють хліб, створюють сім’ї, будують будинки і гордяться своєю Україною! Проект реалізується в рамках Програми національних обмінів, за фінансування Європейського Союзу та Національного фонду підтримки демократії (США).